до нігъ горілкою; другий такий же пройдисвітъ викресавъ заразъ огню, та й підпаливъ… кунтушъ запалавъ: сердешна тітка зъ переляку ну — роздягаться до сорочки — передъ цілою громадою… Гвалтъ, реготъ, галасъ вставъ такий, мовъ на ярмарку. Правду сказать, старі люде не запомнять ще ніколи такого весіля.
Отъ и стали житъ Пидорка та Петрусъ, якъ панъ изъ панею. Усёго до-волі, усе ажъ блищить… Тілько-жъ-то добрі люди качали щосъ головами, дивлячись на іхъ житя. „Відъ чорта не буде добра,“ говорили усі увъ одинъ голосъ. „Відкіля білъшъ, якъ не одъ искусителя люду православного, прийшло до ёго багатство? Де ёму було узяти таку кучу золота? Зъ чого таки, бачъ, у той самісенький день, коли розбогатівъ вінъ, Басаврюкъ пропавъ якъ у воду?“ Кажіть же теперъ, що буцімтъ люди вигадують! А воно такъ, бачъ, не минуло ще й місяця, а Петруся й пізнать було неможна. Відъ чого то, що зъ нимъ подіялось, Богъ ёго знає. Сидить на одному тобі місці, и хочъ би слово зъ кимъ. Усе думає, и мовъ би хоче щосъ таке згадати. Коли Пидорці и доведеться часомъ заставити ёго побалакать, то вінъ наче й забудеться
