трохи и поведе річъ, и ажъ повеселіша трошки, а отъ якъ още коли зирне впятъ на мішки — „погоди, погоди! забувъ!“ кричить, и зновъ задумається, и зновъ силкується про щось згадати. Иноді вже, коли оце довго сидить на одному місці, почудиться ёму, що отъ-отъ усе зновъ приходить на умъ… и впять усе пропало. Здається: сидить у шинку; несуть ёму горілку, пече ёго горілка, гидка ёму та горілка. Пітъ лє зъ ёго градомъ и вінъ, мовъ розбитий, сідає на своє місце.
Чого-то вже не робила Пидорка: и ходила до знахурокъ, и переполохъ виливали, и сояшницю заварювали: ні що тобі не помогло. Такъ минуло и літо. Багацько козаківъ одкосилось, багацько козаківъ, що були розгульніші другихъ, и у походъ поплелись. Гурти дикихъ утятъ ще копишились на лиманахъ нашихъ; а кропивянокъ вже й заводу не було. Въ степу зачервоніло. Скирти хліба де-не-де, мовъ козацькиі шапки, рябіли по полю. Попадались вже по дорозі й вози зъ хворостомъ и дровами. Земля стала твердіша и де-не-де пробивавъ морозець. Уже и снігъ почавъ сіятись изъ неба, и гиля засніжилось мовъ заячимъ пухомъ. Отъ уже въ
