ясний холодний день красногрудий снігирь, мовъ пишний польський шляхтичъ, гуляє собі по сугробахъ, шукаючи зерна, а діти здоровенними кійкали ганяли вже по лёду деревні шари, коли батьки іхъ одлежувалисъ собі на печі, виповзаючи иноді, зъ запаленою у зубахъ люлькою, тюкнути негожимъ словомъ московський морозець, або провітритись и промолотити у сіняхъ залежалий хлібець. Далі, снігъ ставъ таяти и щука хвостомъ лёдъ розколотила; а Петро все такий же, и чимъ дальшъ, тимъ не легше. Мовъ прикутий, сидить по-середъ хати, а мішки стоять у ёго у ногахъ. Обезлюдівъ, обрісъ волосямъ. Ставъ такий страшний, и усе тобі думає про одно, усе силкується щось згадати, и сердиться, дуже сердиться, що ніякъ не згадає. Часомъ якось-то дико піднімається зъ свого місця, розводить руками, оце уставить на щось очи, мовъ би хоче ёго піймати; губи ворушаться, ніби бажають мовити якесъ давно забуте слово — и зновъ перестали… Якъ скажений стане вінъ; и мовъ одурілий гризе и кусає своі руки и зъ-досади рве пасмами волося, поки, утихомирившись, не впаде мовъ би въ яке забитя, а далі зновъ силкується щось згадати, и зновъ якъ божевільний, и зновъ мука…
