Що за кара божа? Жисть не жисть стала Пидорці. Страшно ій було оставатись одній у хаті; а потімъ зжилась, сердешна, зъ своімъ лихомъ. Тілько тиєі Пидорки вже й пізнать було неможна. Ні кровинки тобі въ лиці, ні усміху веселенького; изтаяла, висохла, виплакала ясниі оченята. Разъ добрі люде пожаліли вже іі, порадили йти до ворожки, що жила у Ведмежому байраці, и про яку ходила чутка, що вміє лічить усякиі на світі хороби. Порішила попитать послідне; ублагала де-якъ бабу йти зъ собою. Се бъ то було вечеромъ, якъ разъ саме підъ Купалу. Петро безъ памяти лежавъ на лавці и не бачивъ новоі гості. Ажъ отъ, по малу ставъ підніматисъ и придивляться. Та разомъ якъ затруситься, мовъ передъ катомъ, волося встало горою… и вінъ засміявсь такъ страшно, що у Пидорки й серце замерло. „Згадавъ!“ крикнувъ вінъ не те що весело, а якось-то страшно, и розмахнувшись сокирою, пустивъ нею изъ усіі мочі въ знахурку. Сокира на два вершки въіласъ въ дубові двері. Баба згинула, а дитина годъ семи, въ білій сорочечці, зъ покритою головкою, стала середъ хати… Рядно спало. „Ивась!“… крикнула Пидорка и кинулась до ёго… а воно, зъ голови
