до нігъ, разомъ почервоніло відъ крови и освітило усю хату чорвонимъ світомъ… Одъ страху вибігла вона въ сіни; та схаменувшись трохи, хотіла була помогти ёму, — шкода! двері захлопнулись за нею такъ кріпко, що не підъ-силу було іхъ одчинити. Збігся народъ; принялисъ торкаться; виломили двері: хочъ би тобі душа! Уся хата повна диму, а посередині тілько, де стоявъ Петрусь, куча золи, и одъ неі місцями ще встававъ паръ. Кинулись до мішківъ: одні биті черепки лежали замість червінцівъ. Вилупивши очи и роззявивши ротъ, боячись моргнуть усомъ, стояли козаки, мовъ укопані. Такий жахъ нагнало на іхъ се диво.
Що було далъшъ, не згадаю. Пидорка дала обітъ ити на богоміля, зібрала худобину, яка зосталась після батька, и скоро вже й не було іі на селі. Куда пішла вона, ніхто добре не знавъ. Наші баби послали були вже й іі туди, куди Петро попхався, та якось-то разъ одинъ козакъ, ідучи зъ Києва, розказувавъ, що бачивъ у лаврі черницю, худу и суху якъ мертвець, и що, буцімъ, вона все молилась; по прикметахъ земляки пізнали Пидорку, казавъ, що ще ніхто не чувъ одъ неі ні одного слова; що прийшла вона пішки
