мись чорні іжаковаті уси, и заморгали до громади. Усі разомъ пізнали на овечій говові пику Басаврюка; тітка діда мого вже й думала таки, що отъ-отъ попросить горілки… Честниі старики — за шапки, та мерщій до дому. У друге самъ титарь, що любивъ таки иноді мірковати у-двохъ зъ дідовою чаркою, не вспівъ ще й двохъ разівъ достати дна, ажъ бачить, що чарка кланяється ему въ поясъ. Чортъ зъ тобою! давай хреститись!… А тутъ зъ ёго старою таке жъ диво: тілько що начала була вона місить тісто въ прездоровенній діжі, діжа й вирвалась изъ рукъ: „Стій! стій!“ такъ де тобі! узявшись у-боки, поважно пустилась вона павприсядки по усій хаті… Смійтесь; а нашимъ дідамъ було, бачъ, не до сміхівъ. И таки тітка покойного діда довго жалілась, що, якъ тілько настане вечіръ, хтось стукотить все на горищі и скрябається по стіні.
Та що вже! Отъ теперъ саме на оцёму місці, де стоіть наше село, здається, наче-бъ то усе тихо; а бачъ ще не зъ-такъ и давно, ще покойний батько мій и я зазнаю, якъ поузъ розламаного шинка, що нечисте племя довго таки ще поправляло на свій коштъ, — доброму чоловікові й пройти було неможна.
