зъ запертими віконницями старий деревяний дімъ; мохъ и дика трава покривали ёго кришу; кучеряві яблуні розрослись передъ ёго вікнами; лісъ, обіймаючи ёго своєю тіню, кидавъ на нёго дику темность; лісковий гущакъ стелився у підніжя ёго и спускавсь икъ ставові.
„Я тямлю, наче крізь сонъ“, сказала Галя, не спускаючи зъ нёго очей: „давно, давно, якъ я ще була маленькою и жила у матери, такъ щось дуже страшне розказували про дімъ сей. Левку, ти певне знаєшъ, роскажи!…“
„Богъ зъ нимъ, моя кралечко! Чи мало чого не розказують баби та народъ темний? Ти себе тільки потрівожишъ, станешъ боятись и не заснеться тобі супокійно.“
„Розкажи, розкажи, милий чорнобрівий козаче!“ говорила вона, притуляючись лицемъ своімъ до ёго щоки и обіймаючи ёго. „Ні, ти, видко, не любишъ мене, у тебе є инша дівчина! Я не буду боятись, я буду нічъ супокійно спати. Але теперъ не засну, якъ не роскажештъ. Я стану мучитися, та думати… розкажи, Левку!…“
„Видко, правду кажуть люде, що у дівчатъ сидить чортъ, підцьковуючий іхъ ціка-
