вость. Ну, слухай. Давно, моє серденько, живъ у сёму домі сотникъ. Втъ сотника була дочка, ясна панночка, біла якъ снігъ, якъ твоє личенько. Сотникова жінка давно вже вмерла; задумавъ сотникъ женитися зъ иншою. „Чи будешъ ти мене пестити по-старому, батьку, якъ візьмешъ другу жінку?“ — „Буду, моя дочко, ще ярчійші стану дарувати ковтки и намиста!“ Привізъ сотникъ молоду жінку у новий дімъ свій. Гарна була молода жінка. Румяна и біла собою була молода жінка; але такъ страшно подивилась на свою пасербицю, що та ажъ зкричала, побачивши іі, и въ увесь день хочъ би одно слово сказала злюща мачоха. Настала нічъ; пішовъ сотникъ зъ молодою жінкою въ свою спочивальню, заперлася и біла панночка у своій світлиці. Гірко зробилосъ ій, стала плакати. Дивиться — страшна чорна кітка крадеться до неі; шерсть на ній горить, а желізні назорі стукотять по помості. Зъ переляку вискочила вона на лавку — кітка за нею; перескочила на постіль — кітка и туди, кинулась до неі на шию и душить іі. Зъ крикомъ одірвавши відъ себе, кинуда іі на помістъ — знову крадеться страшна кітка. Горе іі взяло. На стіні висіла батькова шабля.
