Вхопила іі и брень по помості — лаба зъ желізними пазорями відскочила, и кітка зъ визкомъ щезла въ темному куті. Цілий день не виходила зъ своєі світлиці молода жінка; на третій день вийшла зъ перевязаною рукою. Вгадала бідна панночка, що мачоха іі відьма, и що вона ій перерубала руку. На четвертий день звелівъ сотникъ своій дочці носити воду, замітати хату, якъ простій мужичці, и ані показуватись на панські покоі. Тяжко було бідолашній, та нічого діяти: стала зповняти батьківську волю. На пятий день вигнавъ сотникъ свою дочку зъ дому, босу, и шматка хліба не давъ на дорогу. Ажъ тоді заридала панночка, закривши руками біле лище своє: „Погубивъ ти, батьку, рідну дочку свою! Погубила відьма грішну душу твою! Нехай тебе Богъ простить; а мені нещасливій, видко, не велить вінъ жити на білому світі!…“ Та генъ, чи бачишъ…“ Тутъ обернувсь Левко до Галі, вказуючи палъцемъ на дімъ: „дивись туди: генъ, подальше відъ дому, дуже високий берігъ! Зъ сёго берега кинулась панночка въ воду, и зъ того часу не стало іі на світі…“
„А відьма?“ боязько перебила Галя, втопиривши на нёго розплакані очи.
