пурненько згорнуту, білу хустку, вишиту по усіхъ краяхъ красною заполочю, и зробивши що тамъ слідує, згортавъ іі знову у дванадцятеро и ховавъ за пазуху. А одинь изъ гостей… ну, то вже-бачъ бувъ такий паничъ, що хочъ заразъ, одягни ёго або засідателемъ, або хочъ би й підкоморимъ. Бувало, поставитъ передъ собою палець, и дивлячись на кінець ёго, зачне розказувать — хитро та ажъ невторопно, самісеньке, якъ ото у тихъ друкованихъ книжкахъ! Часомъ лучається, слухаєшъ, та ажъ якось-то моторошно стане. Нічого, хочъ убий, не второпаєшъ. Відкіля вінъ словъ понахапавъ такихъ? Хома Ригоровичъ разъ ему на-счотъ сёго мудру сплівъ приказку: вінъ розказавъ, якъ одинъ школяръ, учучись у якогось-то дяка писанию, приіхавь до батька и ставь такимъ латиньщикомъ, що забувъ уже й нашъ язикъ православний; усі слова перевертавъ на усъ. лопата у ёго лопатусъ; баба, бабусъ. Оть, лучилось разъ, пішли вони у-двохъ зъ батькомъ на поле. Латинщикъ побачивъ граблі та й питає батька: „якъ оце, батьку, по нашому зоветься?“ та й наступивъ, роззявивши ротъ, ногою на зубці. Той не вспівъ зъ одвітомъ зібратись, якъ ручка, розмахнувшись, підскокнула, та — лусь
