ти? ій-богу, не такъ! А ну: гопъ трала! гопъ трала! гопъ, гопъ, гопъ!“
„Отъ, одурівъ чоловікъ! нехай би що хлопецъ який, а то старий кабанъ, дітямъ на сміхъ, танцює нічю по вулиці!“ зкричала прохожа стара жінка, несучи въ руці солому. „Иди до своєі хати! Пора спати давно!“
„Я піду!“ сказавъ зупенившись мужикъ. „Я піду. Я не подивлюсь ні на якого голову. Що вінъ думає, дідько-бъ утисся ёго батькові! що вінъ голова, що вінъ обливає людей на морозі студеною водою, такъ и нісъ задеръ! Ну, голова, голова — я самъ собі голова. Отъ, нехай мене Богъ побє! нехай мене Богъ побє! я самъ собі голова! Отъ що, а не то що…“ продовжавъ вінъ, підходячи до першоі хати, яка попала, и зупенився передъ віконцемъ, ховзаючи пальцями по склу и стараючись найти деревяну ручку. „Бабо, отворяй! Бабо, швидче, кажуть тобі, отворяй! Козакові спати пора!“
„Куди ти, Каленику? Ти въ чужу хату попавъ!“ закричали, сміючисъ, по-задъ ёго дівчата, що верталися зъ веселихъ пісень. „Показати тобі твою хату?“
