туманї. Здавалося, буцімъ широкий димникъ зъ якоі-небудь винниці, наскучивши-собі сидіти на своій криші, забажавъ прогулятись и чемно сівъ собі за столомъ у хаті голови. Підъ носомъ торчали въ нёго коротенькі та густі вуси, але вони такъ неясно мелькали крізь тютюнову атмосферу, що здавались мишею, котору винокуръ піймавъ и держить въ роті своімъ, підскубуючи монополію кота. Голова, яко хазяінъ, сидівъ увъ одній тільки сорочці и полотнянихъ шароварахъ. Орляче око ёго, мовъ вечеріюче сонце, зачинало мало-по-малу жмуритися и меркнути. Кінець стола куривъ люльку одинъ изъ сільскихъ десятниківъ, що складали коменду голови: той сидівъ, зъ шаноби для хазяіна, въ свиті.
„Скоро жъ ви думаєте.“ сказавъ голова, обернувшись до винокура и кладучи хресть на зівнувший ротъ свій, „поставити вашу винницю?“
„Коли Богъ поможе, то сеі осени може й закуримо. На Покрову, заложуся, що панъ голова буде писати ногами німецькі кренделі по дорозі.“
Якъ промовивъ ті слова, оченята винокура пропали; замість нихъ протягнулися
