проміні по самі уха; цілий толубъ ставъ колихатись відъ сміху, а веселі губи покинули на хвилю димуючу люльку.
„Дай Боже!“ сказавъ голова, виразивши на лиці своімъ щось похоже на усміхъ. „Теперъ ще, слава Богу, винниць розвелось не багато. А отъ, давного часу, коли проводжавъ я царицю по переяславській дорозі, ще покійний Безбородко…“
Ну, свате, нагадавъ ти часъ! Тоді відъ Кременчуга до самихъ Роменъ не налічували и двохъ винниць. А теперъ… Чи чувавъ ти, що повидумували прокляті Німці? Незабаромъ, кажуть, куритимуть не дровами, якъ усі чесні Християне, а якоюсь чортівською парою.“ Мовлячи ті слова, винокуръ въ розмишлюваню глядівъ на стілъ и на розложені на німъ руки своі. „Якъ отсе парою — ій-богу, не второпаю!“
„Що за дурні, прости Господи, ті Німці!“ сказавъ голова. „Я-бъ батогомъ іхъ, собачихъ дітей! Чи чуване діло, щобъ парою можна було кипенити що? По сёму, то ложку борщу годі піднести-бъ до рота, не упікши губъ, замість молодого поросяти…“
