„И ти, свату,“ обізвалася своячка, що сиділа на постелі, підогнувши ноги, „будешъ ввесь той часъ жити въ насъ безъ жінки?“
„А нащо мені вона? Инше діло, якби що добре було.“
„Або не хороша?“ спитавъ голова, встремивши на нёго поглядъ свій.
„Куди тобі хороша! Стара, якъ бісъ. Пика вся поморщена, мовъ порожна мошенка.“ И низенька персона вунокура розколихалася знову відъ голосного сміху.
Въ ту пору щось стало шарити за дверьми; двері розтворилися — и мужикъ, не здіймаючи шапки, ступивъ черезъ порігъ, та й ставъ, неначе роздумуючи, на-середъ хати, роззявивши ротъ и оглядаючи стелю. Се бувъ знакомець нашъ, Каленикъ.
„Отъ, я и до-дому прийшовъ!“ говоривъ вінъ сідаючи на лавку коло дверей и не звертаючи ніякоі уваги на притомнихъ. „Бачъ, якъ розтягнувъ вражий синъ, сатана, дорогу! Идешъ, идешъ, и кінця нема! Ноги неначе переломавъ хто. Достань-но тамъ, бабо, кожухъ, підстелити мені. На пічъ до тебе не прийду, ій-богу, не прийду: ноги болять!
