Дістань ёго; тамъ вінъ лежить близь покутя: гляди тільки, не переверни горшка зъ тертимъ тютюномъ. Або ні, не рушъ, не рушъ! Ти може пяна сегодня… Нехай, вже я самъ дістану.“
Каленикъ привставъ трохи, але неодолима сила прикувала ёго до лавки.
„За теє люблю“, сказавъ голова: „прийшовъ до чужоі хати и розпоряджається, якъ дома! Виведи ёго по-добру, по-здорову!…“
„Оставъ, свату, відпочинути!“ сказавъ винокуръ. „Се пожиточний чоловікъ: якби більшъ такого народу — то винниця наша славно пішла-бъ…“
Однакже не добродушностъ винудила ті слова. Винокуръ віривъ усімъ прикметамъ, и заразъ вигнати головіка, що сівъ уже на лавку, значило въ нёго накликати біду.
„Що то, якъ старость прийде!…“ ворчавъ Каленикъ, лягаючи на лавку. „Добро би, ще сказати, пяний, такъ ні-жъ, не пяний. Ій-богу, не пяний! Що мені брехати? Я готовъ заявити се хочъ и самому голові. Що мені голова? Щобъ вінъ здохъ, собачий синъ! Я плюю на нёго! Щобъ ёго, одноокого чорта,
