„А чи не брешешъ ти, пане писарю? Що, якъ отсей урвитень сидить теперъ у мене въ коморі?“
„Ні, пане голово! Ти самъ, не у гнівъ будь сказано, погрішивъ трохи.“
„Давайте огня! ми розглянемо ёго!“
Огонь принесли, двері одчинили — и голова охнувъ зъ диву, побачивши передъ собою своячку.
„Скажи, прошу тебе,“ зъ такими словами вона приступила до нёго: „чи ти не зхибивъ ще зъ посліднёi крихти розуму? Чи була въ одноокій довбні твоій хочъ капля мозку, що ти втрутивъ мене въ темну комору? Щастє, що не вдарилась головою до желізного крючка. Хиба я не кричала до тебе, що се я? Вхопивъ проклятий медвідь своіми желізними лабами, та й тручає! Щобъ тебе на тімъ світі чорти тручали!…“
Послідні слова винесла вона за двері, на вулицю, вийшовши туди для якихъ-небудь причинъ.
„Та, я бачу, що отсе ти!“ сказавъ голова, прочунявши.
