„Що скажешъ, пане писарю, чи не шельма сей урвиголова?“
„Шельма, пане голово!“
Чи не пора намъ усіхъ тихъ гульвісъ провчити гарненько, и заставити іхъ займаться діломъ?“
„Давно пора, давно пора, пане голово!“
„Вони, дурні, взяли собі… Який чортъ! мені причувся крикъ своячки на вулиці… Вони, дурні, взяли собі въ голову, що я імъ рівня. Вони думають, що я який-небудь іхъ братъ, простий козакъ!“ Невеликий після того наступивший кашель и встремленє ока зъ підлібя навкруги давали догадуватись, що голова приготовлявся говорити объ чімось важнімъ. „Въ тисяча… отсихъ проклятихъ названій роківъ, хочъ убий, не вимовлю. Ну-году, тодішнёму комисареві Ледачому, даний бувъ приказъ, вибрати зъ козаківъ такого, которий би бувъ глуздоватійший відъ усіхъ. О! (отсе „о!“ голова вимовивъ, піднявши палець у-гору) глуздоватійший відъ усіхъ! за провідника цариці. Я тоді…“
„Що и казать! отсе вже кожний знає, пане голово! Всі знають, якъ ти вислуживъ
