царську ласку. Признайся теперъ, що моя правда вийшла: вхопивъ трохи на душу гріха, та й сказавъ, що зловивъ того урвитня у виверненімъ кожусі.“
„А що до сёго диявола у виверненінъ кожусі то ёго, у приміръ другимъ, закувати въ кайдани и укарати примірно! Хай знають, що значиться власть! Одъ кого жъ и голова, поставленъ, якъ не одъ царя? Потімъ доберемося и до другихъ хлопцівъ: я не забувъ, якъ проклятущі урвитні загнали въ огородъ стадо свиней, що всю мою капусту и огірки поіли; я не забувъ, якъ чортові діти одказалися вимолотити моє жито; я не забувъ… та нехай вони и проваляться, мені треба доконче знати, що отсе за шельма у виверненімъ кожусі.“
„Отсе проворна, видко, птиця!“ сказавъ винокуръ, которого щоки, черезъ увесь протягъ тоі розмови, неперестанно заряджалися димомъ, наче осадна гармата, и губи, випустивши коротеньку люльку, викинули цілий огняний фонтанъ. „Такого чоловіка не зле на всякий случай и при винниці держати; а ще лучше повісити на вершечку дуба замість панікадила.“
