Такий дотепъ здавався винокурові не зовсімъ дурний, и вінъ таки заразъ рішився, не дожидаючи одобреня другихъ, нагородити себе хрипливимъ сміхомъ.
Въ ту пору стали приближатись вони до невеликоі, майже поваленоі до землі хати. Цікавость нашихъ путниківъ побільшилася: усі зтовпились коло дверей. Писарь виймивъ ключъ, затарахкавъ нимъ коло замку; але той ключъ бувъ відъ ёго скрині. Нетерпіливость більшала. Всунувши руку, зачавъ вінъ шарити и сипати лайками, не находячи ёго.
„Є!“ сказавъ вінъ наконець, нагнувшись и виймаючи зъ глибини обширноі кешені, якою заосмотрені були ёго пестрядеві шаровари.
При отсімъ слові, серця нашихъ героівъ неначе злилися въ одно, и те величезне серце забилось такъ сильно, що нерівний стукъ ёго не бувъ заглушений навіть бренькнувшимъ замкомъ. Двері отворилнсь, и… голова станувъ блідний, якъ полотно; винокуръ почуявъ холодъ, и волосє ёго неначе хотіло полетіти до неба; жахъ виразився на
