лиці писаря; десятники приросли до землі и не були въ стані замкнути своіхъ вспільно роззявленихъ ротівъ: передъ ними стояла своячка.
Здивована неменьше ніжъ вони, вона однакже трохи зхаменулась и зробила рухъ, щобъ підойти до нихъ.
„Стій!“ закричавъ дикимъ голосомъ голова и захлопнувъ за нею двері. „Панове, се сатана!“ продовжавъ вінъ. „Огня! швидче огня! Не пожалію казённоі хати! Запали іі, запали, що-бъ и костей чортовихъ не осталось на землі!“
Своячка въ ужасі кричала, чуючи за дверьми грізне постановленє.
„Що ви, братці!“ мовивъ винокуръ. „Слава Богу, волосє у васъ ледве не въ снігу, а й досі розуму не набрались: відъ простого огня відьма не згорить! Тілько огонь зъ люльки може запалити відьму. Стрівайте, я заразъ усе злагоджу!“
Сказавши теє, висипавъ вінъ горячий попілъ въ скрутель соломи, и зачавъ роздувати. Розпачъ въ ту пору додала духа бідолашній
