„Не бійтесь, просто хватайте ёго! Чого зтрусіли? атже-жъ насъ десять. Я заложуся, що се чоловікъ, а не чортъ!“ Такъ кричавъ голова до своіхъ товаришівъ, и Левко почувъ себе ухваченимъ кількорома руками, зъ которихъ инші дріжали відъ страху. „Скидай но, приятелю, свою страшну личину! Годі дурити людей!“ промовивъ голова, вхопивши ёго за ковніръ и остовненівъ, винуливши на нёго своє око. „Левко! синъ!“ зкричавъ вінъ відступаючи зъ дива и опускаючи руки. „Се ти, собачий сину! бачъ, бісовське рожденє! Я думаю, яка се шельма, який се вивернений дияволъ строіть штуки; а отсе, вийшло, все ти, неварений кисіль твому батькові въ горло, позволяєшъ собі заводити по вулиці розбоі та складаєшъ пісні… Еге, ге, ге, Левку! А що се? бачу, свербить у тебе спина! Вяжіть ёго!“
„Стрівай, батьку! звелено віддати тобі отсю писульку,“ промовивъ Левко.
„Не до писулёкъ теперъ, голубчику! Вяжіть ёго!“
„Стрівай, пане голово!“ сказавъ писарь, розвивъ письмо: „комисарова рука.“
