Левко, не вважаючи на здивованє, що вийшло відъ такого неожиданого обороту ёго діла, мавъ на стільки притомности, щобъ въ умі приготовити другий одвіть и втаіти настоящу правду, якимъ способомъ дісталося письмо. „Я ходивъ,“ сказавъ вінъ, „ще вчора вечеромъ у городъ, и стрінувъ комисаря, якъ злізавъ зъ брички. Пізнавши, що я зъ нашого села, давъ вінъ отсе письмо, и звелівъ на словахъ тобі сказати, батьку, що вінъ, вертаючи, заіде до насъ пообідати.“
„Вінъ теє казавъ?“
„Казавъ.“
„Чи чуєте?“ сказавъ голова зъ важною міною, обернувшись до своіхъ товаришівъ: кимисаръ самъ своєю особою приіде до нашого брата, се-бъ то, до мене, на обідъ. О!“ Тутъ голова піднявъ палець въ гору, и привівъ голову у таке положенє, буцімъ вона прислухується до чого-небудь. „Комисаръ, чи чуєте, комисаръ приіде до мене обідати? Якъ думаєшъ, пане писарю и ти, свату, отсе не зовсімъ пуста честь — не правда?“
