„Ще, скільки тямлю,“ підхопивъ писарь, „ні одинъ голова не угощавъ комисара обідомъ.“
„Не всякий голова голові пара!“ промовивъ зъ самодовольнимъ видомъ голова. Ротъ ёго викривився и щось ніби тяжкий хрипливий сміхъ, похоже більше на гукъ далекого грому, загомоніло въ ёго устахъ. „Якъ думаєшъ, пане писарю, треба-бъ для именитого гостя дати приказъ, щобъ зъ кожноі хати принесли хочъ по курятку, ну, полотна, та ще де-чого… Га?…
„Треба-бъ, треба, пане голово!“
„А коли-жъ весілє, батьку?“ спитавъ Левко.
„Весілє? Давъ би я тобі весілє!… Ну, та для именитого гостя… завтра васъ піпъ и звінчає. Чортъ зъ вами! Нехай комисаръ побачить, що значиться справность! Ну, діти, теперъ спати! Идіть до-дому!… Сёгоднішній случай припімнувъ мені той часъ, коли я…“ При сихъ словахъ голова пустивъ звиклий свій важний и значущий поглядъ изъ підлібя.
