„Ну, теперъ піде голова розказувати, якъ візъ царицю!“ сказавъ Левко и жвавими кроками и радосно спішивъ до знакомоі хати, окруженоі низенькими вишнями. „Дай тобі Боже царство небесне, добра та прекрасна панночко!“ думавъ вінъ про себе: „Нехай тобі на тімъ-світі вічно усміхається міждо ангелами святими! Нікому не розкажу про диво, що сталося сеі ночи; тобі тільки одній, Галю, передамъ ёго: ти одна тільки повіришъ мені и вкупі зо мною помолишся за упокой души безталанноі утопленниці!“ Тутъ приблизився икъ хаті: вікно було отверте: проміні місяця проходили крізь нёго и падали на спячу передъ нимъ Галю. Голова іі сперлася на руку; щоки тихо горіли; губи шевелились, неясно вимовляючи ёго имя. „Спи, моя кралечко! Приснись тобі все, що єсть найлучшого на світі; але й те не буде лучше відъ нашого пробудженя!“ Перехрестивши іі, заперъ вінъ віконце и тихенько віддалився. И черезъ кілька минутъ, все вже уснуло въ селі; одинъ тільки місяць такъ саме блискучо и чудно пливъ по необіймущихъ пустиняхъ роскішного украінського неба. Такъ саме урочисто дихало все въ вишині, и нічъ, божественна
