дзвяклий голосъ перепела розлягається по степові. Ліниво и безмисло, наче проходжальці безъ ціли, стоять підоблачні дуби, а осліплющі удари сонішнихъ промінівъ запаляють цілі купи малюнково згуртованого листя, накидуючи на инші тінь, якъ нічъ, темну, по которій тільки за сильнішимъ подувомъ вітру прискає золото. Шмарагди, топази, рубини етеричніхъ комашокъ сиплються по-надъ красі огороди, отінені чепурними сонішниками. Сірі скирти сіна и золоті снопи збіжя обозомъ роэтаборяються въ полі скрізь по ёго незміренності. Угнувшіся відъ тягару овочівъ широкі віти черешень, сливъ, яблунь, грушъ; небо; ёго чисте зеркало — ріка въ зеленихъ, гордо випученихъ рамахъ… яке-жъ то, повне роскоши и ніги, те украінське літо!
Такою роскошю яснівъ одинъ день горячого Серпня въ тисяча-вісімсотъ… вісімсотъ… та буде тому літъ зо тридцять, якъ дорога, зъ-на десять верстъ до містечка Соро́чинець, кипіла народомъ, що квапивсь-було зъ усіхъ околишнихъ и оподальнійшихъ хуторівъ на ярмарку. Зъ самого ранку тягнулися безконечнимъ шнуромъ чумаки зъ сілю та рибою. Гори горшківъ, закутанихъ въ сіно
