„Отъ біда! Чи не зашиблись ви, чи не зломили ще, Боже борони, шиі?“ лёпотала запопадна Хівря.
„Тсъ! нічого, нічого, любезнійшая Хавроніє Никифоровна!“ болізно и шопотомъ промовивъ поповичъ, підіймаючись на ноги, „исключая тільки уязвлениє со сторони кропиви, сего змиєподобного злака, по виражению покойного отца протопопа.“
„Ходімо жъ теперъ у хату; тамъ нікого нема. А я думала-було вже, Опанасе Ивановичъ, що до васъ болячка або соняшниця вчепилась: нема та й нема. Якже ви ся маєте? Я чула, що панъ-отцеві впалося теперъ чимало усякоі всячини!“
„Сущая безділица, Хавроніє Никифоровна! батюшка всёго діставъ за ввесь пістъ мішківъ пятнадцять ярого, проса мішківъ чотире, книшівъ изъ сотце, а курокъ, якъ злічити, то не буде и пятьдесять штукъ; яйці жъ більшою половиною заснічені. Но воистину сладостния приношения отъ васъ предстоітъ получити, Хавроніє Никифоровна!“ продовжавъ поповичъ, умильно поглядаючи на неі и присуваючись близче.
„Ось вамъ и приношениє, Опанасе Ивановичъ!“ промовила вона, кладучи на стілъ
