зъ добрими людьми, а то проклятущі баби поналякали насъ такъ, що й казати встидно. Атже-жъ ми, ій Богу, братці, не дурниці сюди приіхали!“ продовжавъ вінъ, похлистуючи зъ глиняноі чарки. „Я даю въ закладъ свою нову шапку, коли бабамъ не здумалося поглузувати зъ насъ. Та хочъ би й справді сатана. — Що вінъ? Плюйте ёму на голову! Хочъ би й заразъ наплило ёму станути, отъ-тутечки, наприміръ, передо мною: нехай я буду песький синъ, коли-бъ не втичивъ ёму дулю підъ самъ нісъ!“
„А чого жъ ти такъ побліднівъ?“ загукавъ одинъ изъ гостей, вищий відъ усіхъ головою, що такъ и старався все показувати себе храбріємъ.
„Я?… Господь зъ вами! хиба вамъ приснилось!“
Гості усміхнулися; вдовольний усміхъ показався на лиці речистого храбрія.
„Де теперъ ёму блідніти!“ підхопивъ другий: „щоки въ нёго зацвіли, мовъ макъ; теперъ вінъ не Цибула а буракъ, або лучше — сама червона свитка, що такъ и налякала людей.“
