небудъ добреє, — такъ и витрутили за двері. Отъ и стало доброму чортові такъ скучно, такъ скучно за пекломъ, що хочъ би й повіситися. Що робити? Давай зъ горя пянувати. Загніздився, въ тій самій шопі, що — ти бачивъ — завалилася підъ горою, та поузъ котороі ні одинъ добрий чоловікъ не перейде теперъ, не заварувавши себе напередъ хрестомъ святимъ, та й ставъ чортъ такий гуляка, якого и не найдешъ міжъ парубками. Зъ-ранку до вечера тікьки й те, що въ шинку сидить!…“
Тутъ знову строгий Черевикъ перебивъ нашого оповідача:
„Богъ зна що говоришъ, куме! Якъ можна, щобъ чорта пустивъ хто у шинокъ? Атже-жъ у нёго є, славити Бога, и пазурі на лабетахь и ріжки на голові.“
„Отъ то то й штука, що на німъ була шапка и рукавиці. Хто ёго розпізнає? Гулявъ гулявъ, а далі прийшлось до того, що пропивъ усе, що мавъ зъ собою. Шинкаръ довго боргувавъ, а потімъ и переставъ. Прийшлось чортові заставити свою червону свитку, мабуть чи не за третину ціни, у Жида, що шинкувавъ тоді на сорочинецькїй ярмарці. За-
