ставивъ та й каже: „Гляди жъ, Жиде, я прийду до тебе за свиткою якъ разъ черезъ рікъ; пильнуй іі!“ и щезъ, неначе въ воду. Жидъ осмотрівъ гарненько свитку: сукно таке, що и въ Миргороді не дістане такого! а червоне якъ огонь, ажъ горить, такъ що й дивитися годі! Але Жидові здавалось маркотно дожидати речинця. Погладивъ своі пейсики та й вдеръ зъ якогось заізджого пана чи не зъ-пять червонихъ. Ажъ ось разъ, по-надъ вечіръ, приходить якийсь чоловікъ: „Ну, Жиде, давай мою свитку!" Жидъ зъ разу було й не пізнавъ, а після якъ розгледівъ, такъ и прикинувсь, що буцівъ и на очи не бачивъ. „Яку свитку? въ мене нема ніякоі свитки! я й знати не знаю твоєі свитки!“ Тотъ и пішовь собі; тільки-жъ підъ вечіръ, коли Жидъ, заперши свою кучу и перелічивши у скриняхъ гроші, накинувъ на себе простирало и зачавъ по-жидівськи молитись Богові — чує шелестъ. Глянь — у всіхъ вікнахъ повиставлялися свинські рила…“
Тутъ и справді почувся якийсь невиразний звукъ, зовсімъ похожий на хруньканє свині; всі поблідніли… Піть виступивъ на лицю оповідача.
