„Не казись, не казись, жінко!“ говоривъ холоднокрівно Черевикъ, видячи, що пара дужихъ Циганівъ опанували іі руками: „що зробилося, то зробилося; я переміняти не люблю!“
„Ні! ні! сёго таки не буде!“ кричала Хівря, але ніхто не слухавь іі: кілька паръ обступило нову пару и зклали навкруги неі непроникливу танцюючу стіну.
Дивне, невияснюще чувство опанувало-бъ поглядача, при виді, якъ відъ одного потягу смичкомъ музиканта въ сіряковій свитці, зъ довгими закрученими вусами, все волею-неволею поєдналося и перейшло до згоди. Люде, которимъ на понурихъ лицяхъ, здається, ніколи на всімъ віку не промигнувъ усміхь, притупували ногами и подригували плечима. Все неслось, все танцювало. А ще дивнійше, ще не розгаднійше чувство пробудилось би въ глибині души, при погляді на бабусь, на старихъ обличяхъ которихъ віяло рівнодушностю могили, якъ вони товклися про міжъ молодимъ, сміючимся, живимъ людомъ. Безжурниі! навіть безъ дитинячоі радости, безъ искри сочувства, которихъ одинъ хміль тільки, якъ механихъ свого бездушного
