зогнувши по середині, показує намъ. Хома Ригоровичъ налагодився вже осідлати нісъ свій окулярами, та бачучи, що забувъ підмотать іхъ ниткою и обліпити воскомъ, передавъ мені. А я, трошки таки розуміючи писаниє и якъ не ношу тихъ окулярівъ, зачавъ читати. Не вспівъ перекинути двохъ листочківь, якъ вінъ заразъ спинивъ мене за руку: „Погодіть! першъ надъ усёго скажіть мені, якого біса ви читаєте?“ — Признаться-бъ-то, я и ротъ роззявивъ одъ такого спросу. „Якъ бо се — що читаю, Хома Ригоровичъ? Вашу биль, ваші власні слова.“ — „Який гаспидъ вамъ казавъ, що се моі слова?“ — „Та якого-жъ ще вамъ! тутъ и надруковано: розказанная такимъ-то дячкомъ.“ — „Плюйте-жъ на голову тому, хто се надруковавъ! — бреше, сучий Москаль! Хиба я такъ розказувавъ? що-то вже, якъ у кого чортма клепки въ голові! Слухайте жъ, я вамъ розкажу іі заразъ. Ми присунулись до стола, и вінъ почавъ:
Дідъ мій (нехай царствує! бодай ёму на тімъ світі ілись одні тілько буханці пшенишні та маківники зъ медомъ) умівъ мудро розказувать. Бувало, якъ поведе річъ — увезденички бъ не посунувсь зъ одного місця, усе-бъ то ёго слухавъ. Вже вінъ бачъ не рівня
