аби якому теперешнёму брехуну, що якъ почне москаля везти, та ще й мовою такою, прости Господи, що наче-бъ то ёму три дні істи не давали, — такъ хочъ берись за шапку та изъ хати. Якъ оце теперъ бачу — покійниця стара моя мати була ще собі жива — у одинъ довгий зімній вечіръ, коли на дворі тріщавъ морозъ и замуровувавъ узеньке віконце нашоі хати, сиділа вона за гребнемъ и виводила рукою довгу нитку, колишучи ногою колиску и співаючи пісню, таку, що наче-бъ-то й теперъ усе вона мені чується. Каганець, наче-бъ-то чого лякаючись, світивъ по хаті и, то блимавъ світлішъ, то ніби притухавъ. Веретено джижчало; а ми усі, діти, зібравшись до купи, слухали діда: відъ старости більшъ пяти годъ не злазивъ вінъ зъ печи. Тілько-жъ-то не дивниі речі про давнюю старовину, про запорожські походи, про Ляхівъ, ні про лицарськиі діла Підкови, Півтора-Кожуха и Сагайдачного не були намъ по думці такъ, якъ ті розказні про яке-небудь диво, одъ чого дріжаки бігали по спині и волося на голові ворушилось. Иноді, бувало, страхъ такий наведуть дідові розказні, що усе підъ-вечіръ здається тобі бо-зна-якою марою. Оце, лучиться, вийдешь коли нічю
