видёмъ. Хай імъ присниться… тілько не хочеться виговорить, що таке — объ такихъ и калякать нічого.
Роківъ, де тобі! більшъ ніжъ за сто, говоривъ покійникъ, дідъ мій: нашого села и не пізнавъ би ніхто: хутіръ — самий що то ні є тобі бідний хутіръ! хатинъ, чи то буде й зъ десятокъ, не мазанихъ, не укритихъ, стреміло то сямъ, то тамъ посередъ поля. Ні тина, ні лопаса тобі доброго, де-бъ поставити скотину або візъ. Се жъ-то-бъ ще заможні такъ жили: а подивились би на нашого братчика, на голоту: викопавъ у землі яму — отъ тобі й хата! Тілько що хиба по димові и можно було пізнати, що живе туть чоловікъ божий. Ви, може, спитаєте, чого жъ вони жили такъ? Бідность — такъ ні жъ, и не бідность; тоді, бачъ козакувавъ почитай усякий, и добувавъ по чужихъ земляхъ чимало добра; а більшъ відъ того, що ні для-чого було заводитися хатиною. Якого народу не шманало тоді по усіхь тобі усюдахъ: Кримці, Ляхи, Литвинство. Бувало й таке, що своі наідуть кучею та й луплять своіхъ же. Усёго бувало.
Отъ у сёму-то хуторі показувавсь часто чоловікъ — не чоловікъ, а дияволъ у чо-
