знакомий вамъ паничъ зъ Полтави. Хоми Ригоровича я не лічу: то вже свій чоловікъ. Розговорилися всі (Упять треба вамъ набилити, що въ насъ ніколи о дурницяхъ не буває розмови: я завсіди люблю пристойні розмови, щобъ, якъ то кажуть, вкупі и услаждениє и назидательность була), розговорились объ тімъ, якъ треба солити яблука. Стара моя зачала-було говорити, що треба, каже, навпершъ гарненько вимити яблука, потімъ намочити въ квасі, а потімъ уже… „Нічого зъ сёго не буде!“ підхопивъ Полтавець, заложивши руку въ гороховий жупанъ свій и пройшовши поважнимъ крокомъ по комнаті: „нічого не буде! Навпершъ усёго треба пересипати кануперомъ, а потімъ уже…“ Ну, я на васъ відкликуюсь, кохані читателі, скажіть по совісті, чи чували коли-небудь, щобъ яблука пересипали кануперомъ? Правда, кладуть смородиний листъ, нечуй-вітеръ, трилистникъ; але щобъ клали кануперъ… ні, я не чувавъ объ сімъ. Вже, здається, лучше відъ моєі баби ніхто не знає про сі діла. Ну, говоріть же ви! Нарошно, якъ доброго чоловіка, одвівъ я ёго потихоньки на-бікъ: „Слухай, кажу, Макаре Назаровичъ, ей не сміши народъ! Ти чоловікъ не маловажний: самъ,
