уже було позабувъ про свою дорогу. Завели пропій, якъ на весілю передъ великимъ постомъ. Ажъ, бачу, наконець навкучилось бити горшки и шпуряти у народъ грішми, та и ярмарці жъ не вікъ стояти. Отъ и змовились нові приятелі, щобъ не розлучатись и дорогу держати вкупі. Було давно підъ вечіръ, коли виіхали вони у поле. Сонце забралося на спочинокъ; де-не-де горіли замість ёго червоняві смуги; по полю пестріли ниви, мовъ святочні плахти чорнобровихъ молодиць. Нашого Запорожця роздобаръ взявъ страшний. Дідъ и ще другий, приплівшийся до нихъ гуляка, подумали вже, чи не бісъ засівъ у нёго. Відкіля се все набиралось! Историі и приказки такі диковинні, що дідъ разівъ зъ-кілька хватався за боки и ледве не надсадивъ собі живота зо сміху. А въ полі становилось чимъ-дальшъ тимъ сумрачнішъ, та вкупі зъ тимъ ставалась незвязлішъ и молодецька мова. Наконець розказникъ нашъ притихъ зовсімъ, и вздрогувавъ при найменшімъ шелесті.
„Ге, ге, земляче! та ти не на жартъ взявся лічити совъ. Уже думаєшъ, якъ би до-дому, та на пічъ!“
