очи ёго зачали змикатися, такъ що вінъ примушений бувъ що-хвиля протирати іхъ кулакомъ и промивати остаткомъ горілки. Але якъ тільки трошки прояснились вони, все щезало. Наконець, трошки згодомъ, упять показується зъ підъ воза чудовище… Дідъ витаращивъ очи, скільки мігъ; але суклятська дрімота все туманила передъ нимъ; руки ёго зкостеніли, голова зкотилася и кріпкий сонъ вхопивъ ёго такъ, що вінъ повалився, мовъ убитий. Довго спавъ дідъ, и якъ вже сонце порядно припекло ёго вибриту маківку, ажъ тоді зхопивсь вінъ на ноги. Потягнувшись разівъ зъ два и почухавши спину, помітивъ вінъ, що возівъ стояло вже не такъ багато, якъ зъ вечера. Чумаки, видко, потягнули ще до-світа. До своіхъ — козакъ спить! а Запорожця нема. Пита — ніхто и знати не знає; одна тільки зверхна свитка лежала на тімъ місці. Страхъ и задума взяла діда. Пішовъ подивитись до коней — ні свого ні запорозького. Що отсе зназначилось би! Положімъ, що Запорожця взяла нечиста сила; а хто жъ коней? Розміркувавши все, дідъ поключивъ, що певне чортъ приходивъ пішки, а якъ до пекла не близько, то и потягнувъ ёго коня. Боліло ёго здорово,
