що не додержавъ козацького слова. „Ну,“ думає, „нічого робити, піду пішки: може попадеться на дорозі який-небудь баришівникъ, ідучий зъ ярмарки, та якось уже куплю коня.“ Але вхопився за шапку — и шапки нема. Сплеснувъ руками покойний дідъ, якъ нагадавъ, що вчора ще помінялись вони на часъ изъ Запорожцемъ. Хто-жъ більше взявъ іі, якъ не нечистий! Отъ тобі й гетьманський гостинець! Отъ тобі и привізъ грамоту до цариці! Тутъ дідъ взявся вгощати чорта такими прізвищами, що, думаю не одинъ разъ чихнулось тоді въ пеклі. Але лайкою мало поможешъ, а потилиці скільки вже ні чухавъ дідъ, а ні якъ не мігъ нічого видумати. Що діяти? Кинувсь доставати чужого розуму: зібравъ усіхъ, що були тоді въ шинку, добрихъ людей, чумаківъ и просто заізджихъ, и розказавъ що такъ и такъ, такеє-то приключилося лихо. Чумаки довго думали, підперши батогами бороди своі, крутили головами и сказали, що не чували такого дива на хрещеному світі, щобъ гетьманську грамоту та чортъ узявъ. Другі жъ добавили, що коли чортъ та Москаль украдуть що-небудь, то й поминай, якъ звали. Одинъ тільки шинкарь сидівъ мовчки въ углу. Дідъ и підсту-
