дияволи и люде люблять.“ Сказавши теє, шинкарь пішовъ у свою кучу, и не хотівъ білше говорити ні слова.
Покойний дідъ бувъ чоловікъ — не те, щобъ изъ трусливого десятка: бувало стріне вовка, такъ и хватає прямо за хвістъ: пройде зъ кулаками проміжъ козаківъ — всі, якъ грушки, поваляться на землю. Однакже, щось дряпало ёго по шкурі, якъ вступивъ середъ такоі глухоі ночи въ лісъ. Хочъ би звіздочка на небі! Темно и глухо якъ у винній пивниці; тільки чутно було, що далеко-далеко въ-горі надъ головою холодний вітеръ гулявъ по вершечкахъ деревъ, а дерева, мовъ охмелені козацькі голови, гулящо покивувались, шопочучи листями пяну коверзу. Якъ отъ завіяло такимъ холодомъ, що дідъ нагадавъ и про овечий кожухъ свій, и наразъ, мовъ сто молотівъ застукотіло по лісу такимъ стукомъ, що въ нёго ажъ задзвеніло въ голові и, наче зірниця, освітило на минуту ввесь лісъ. Дідъ заразъ побачивъ доріжку, що пробиралася проміжъ дрібний кущавникъ. Отъ и осмалене дерево и кущі тернівника! Такъ, все такъ, якъ було ёму говорено; ні, не обманувъ шинкарь. Однакже не зовсімъ весело було продиратися черезъ колючі кущі; ще
