зъ роду не бачивъ вінъ, щобъ проклятущі терни и сучя такъ боляче дряпались: майже на кождімъ кроці збирало ёго крикнути. Мало-помалу вибрався вінъ на просторе місце, и, скільки мігъ забачити, дерева ріділи и ставались, чимъ дальшъ, такі широкі, якихъ дідъ не видавъ и по той-бікъ Польщи. Зиркъ, міждо деревами мелькнула и річка, чорна, мовъ воронена сталь. Довго стоявъ дідъ у берега, позираючи на всі боки. На другімъ березі горить огонь, и, здається, отъ-отъ хоче погаснути, и знову одсвічується въ річці, що вздрігала, якъ польський шляхтичъ въ козацькихъ лабетахъ. Отъ и мостикъ! „Ну, тутъ одна тільки чортівська тарадайка хиба проіде.“ Дідъ однакже ступивъ сміло, и швидче, ніжъ би инший встигъ виймити ріжокъ, понюхати табаки, бувъ уже на другімъ бе́резі. Ажъ теперъ розгледівъ вінъ, що візля огня сиділи люде и такі гарні пики, що въ иншу пору, Богъ знає, чого-бъ, не давъ, лишъ-би виховзнутись відъ сёго знакомства. Але теперъ нічого робити, треба було завязатися. Отъ дідъ и відваживъ імъ поклонъ, мало не въ поясъ. „Помагай Бігъ вамъ, люде добрі!“ Хочъ би одинъ кивнувъ головою: сидять та мовчать, та щось сиплють
