въ огонь. Видячи одно місце зайве, дідъ безъ усякихъ околичностей сівъ и самъ. Довго сиділи мовчки. Дідові вже й навкучилось; давай шарити въ кешені, виймивъ люльку, подививсь на вкруги — ніхто не дивиться на нёго. „Уже добродійство будьте ласкаві: якъ би такъ, щобъ, примірно сказати, того… (Дідъ бувавъ у світі немало, знавъ уже, якъ підпускати ляси и, на випадокъ, то й передъ царемъ не вдаривъ би лицемъ въ болото) щоби, примірно сказати, и себе не забути, та и васъ, не зобидити. Люлька въ мене є, та того, чимъ би запалити іі, чортъ-ма.“ И на отсю річъ хочъ би слово, тільки одна пика шпурила горячу головню прямісенько дідові въ лобъ, такъ що, коли-бъ вінъ трохи не збочивъ, то мабуть розпрощавсь би на віки зъ однимъ окомъ. А-далі видячи, що пора дармо минає — рішився — чи слухатиме нечисте плімя, чи ні — розказати діло. Пики и уха наставили и лаби протягнули.
Дідъ догадався, забравъ у жменю всі гроші, що мавъ зъ собою и кинувъ, мовъ собакамъ, імъ у середину. Якъ тілько кинувъ вінъ гроші, все передъ нимъ заколотилося, земля задріжала, и, якъ уже, вінъ и самъ розказати не вмівъ, попавъ ледве чи не
