стою чеснокъ и багато всілякихъ ласощівъ: „видко, дияволська зволочъ не держить постівъ.“ Дідъ таки, не завадить вамъ знати, не занехавъ при способності перехопити де-чого на зуби. Ідавъ, покійникъ, апетитно; тому и, не запускаючись въ розмову, присунувъ до себе миску зъ накраянимъ саломъ и димлену свинину, взявъ вилку, мало що меньшу відъ тихъ вилъ которими мужикъ бере сіно, захвативъ нею важкий кусокъ, підставивъ шматокъ хліба — и, глянь, такъ и попхавъ у чужий ротъ. Отъ-отъ коло самого уха, навіть чути, якъ чиясь морда жвякає и зубами клапає на ввесь стілъ. Дідъ нічого, вхопивъ другий кусокъ и отъ, здається, й по губахъ зачепивъ, тільки впятъ не въ своє горло. Въ третій разъ — знову мимо. Розлютився дідъ: забувъ и страхъ, и въ чиіхъ лабетахъ находиться вінъ, прискочивъ до відёмъ: „Що ви, Иродове плімя, задумали сміятись, чи що, надо мною? Якъ не віддасте, якъ-стій, моєі козацькоі шапки, то нехай я буду кателикъ, коли не оберну свинськихъ рилъ вашихъ лицемъ до потилиці!“ Не встигъ вінъ докінчити послідніхъ словъ, якъ усі почвари вискалили зуби и підняли такий сміхъ, що въ діда ажъ на душі захолонуло.
