„Ладно!“ провизчала одна зъ відёмъ, котору дідъ злічавъ за старшу надъ усіми, тому що личина въ неі була ледве чи не красивіща відъ усіхъ: „шапку оддамо тобі, тільки не впершъ, поки заграєшъ зъ нами три рази въ дурня!“
Що скажешъ діяти? Козакові сісти зъ бабами въ дурня! Дідъ одпиратись, одпиратись, а-далі сівъ. Принесли карти, засмалцёвані, якими тільки въ насъ попівни ворожать про женихівъ.
„Слухай же!“ забрехала відьма въ-друге: „коли хочъ разъ виграєшъ — твоя шапка; коли жъ усі три рази зостанешъ дурнемъ, то, не прогнівись, не тільки шапки, але може и світа більшъ не побачишъ!“
„Давай, давай, старуле! що буде, то буде.“
Отъ и карти роздали. Взявъ дідъ своі у руку — дивитись не хочеться, таке смітє: хочъ би на сміхъ одинъ козирь. Зъ мастей десятка найстарша, навіть паръ нема; а відьма все підлазить пятірками. Прийшлось остатися дурнемъ! Тільки що дідъ устигъ остатись дурнемъ, якъ зъ усіхъ сторонъ заржали, загавкали, захрунькали морди: „дурень, дурень, дурень!“
