„Щобъ ви попукались, дияволське плімя!“ закричавъ дідъ, затикаючи собі пальцями уха. „Ну,“ думає, „відьма підтасувала; теперъ я самъ буду роздавати.“ Роздавъ; засвітивъ козиря; поглядівъ на карти: масть хочъ куди, козирі є. И зъ-разу діло йшло, якъ лучше и годі; ажъ відьма пятірку зъ королями! У діда на рукахъ самі козирі; не думаючи, не гадаючи довго, хвать королівъ усіхъ по вусахъ козирями!
„Ге, ге! та отсе не по-козацьки! А чимъ ти вкриваєшъ, земляче?“
„Якъ — чимъ? Козирями!“
„Може по вашому отсе й козирі, тільки по нашому ні!“
Зиркъ — справді проста масть. Що за диявольщина! Прийшлося въ другий разъ бути дурнемъ, и чортє пішло зновъ драти горло: „дурень! дурень!“ такъ що стілъ дріжавъ и карти скакали по столу. Дідъ розгарячився; роздавъ у посліднє. Впять иде ладно. Відьма зновъ пятірку; дідъ покривъ и набравъ зъ колоди повну руку козирівъ.
„Козирь!“ гукнувъ вінъ, ударивши по столу картою такъ, що іі въ коробочку звинуло; та, не говорячи ні слова, покрила
