вісьміркою масти. „А чимъ ти, старий дияволе, бєшъ?“ Відьма підняла карту; підъ нею була проста шестірка. „Бачъ, бісовська морока!“ сказавъ дідъ и зъ досади гримнувъ кулакомъ, що сили, по столу. Щастє ще, що у відьми була кепська масть; у діда, якъ нарочно, на той часъ пари. Ставъ набирати карти зъ колоди, та нема ради: таке смітє лізе, що дідъ и руки опустивъ. Въ колоді ні одноі карти. Пішовъ уже такъ, не дивлячись, простою шестіркою; відьма приняла. „Отъ тобі й на! а се що? Е, е! певне щонебудь, та не такъ!“ Отъ, дідъ карти по тихоньки підъ стілъ та й перехрестивъ; зиркъ — у нёго на рукахъ тузъ, король, валетъ козирівъ, а вінъ замість шестірки спустивъ кралю. „Ну, дурень же и я бувъ! Король козирівъ! Що, приняла? А, котяче одродє, а туза не хочешъ? Тузъ! валетъ!…“ Крикъ пішовъ по пеклу; на відьму напали корчі и, відкіля ні возьмись, шапка бухъ дідові прямісенько въ лице! „Ні, сёго мало!“ загрімавъ дідъ, прихрабрившись и надягнувши шапку. „Коли заразъ не стане передо мною молодецький кінь мій, то отъ, нехай мене грімъ, убє на отсімъ самімъ нечистімъ місці, коли а не перехрещу святимъ хрестомъ усіхъ
