„Що?“ промовивъ кумъ и піднявъ голову также въ-гору.
„Якъ, що? місяця нема.“
„Що за пропасть! Справді нема місяця.“
„То-то и єсть, що нема!“ промовивъ Чубъ трохи зъ гнівомъ на незмінне рівнодушие кума. „Тобі, бачу, и жури нема.“
„А що жъ маю діяти?“
„Треба-жъ було,“ продовжавъ Чубъ, втираючи рукавомъ вуси, „якомусь бісові — щобъ ёму не довелось, собаці, завтра чарку горілки випити — та вмішатися!… Справді, неначе на сміхъ… Нарошно, сидівши въ хаті, дивлюсь на небо: нічъ — чудо! Ясно, снігъ блищиться при місяці; все було видко, якъ въ день. Не встигъ вийти за дрері, и отъ, хочъ око виколи!“
Чубъ довго ще ворчавъ и лаявся, а міжъ-тимъ въ ту саму пору роздумувавъ, на що ёму рішитися. Ёму смерть якъ хотілось побалакати о всякихъ нісенітницяхъ у дяка, де безъ сомніня сидить уже й голова и приізджий басъ, и дегтярь Микита, шо іздивъ черезъ кожді дві неділі въ Полтаву на торги и пускавъ такі жарти, що всі миряне брались
