за животи зо сміху. Вже бачивъ Чубъ мудру варенуху, якъ на столі стояла. Все теє було принадне, правда; але темнота ночи нагадувала ёму о тій ліні, котора такъ мила всімъ козакамъ. Якъ би то приємно теперъ лежати, підогнувши підъ себе ноги, на постелі, курити супокійно люльку и слухати крізь упоющу дрімоту колядки и пісні веселихъ парубківъ и дівчатъ, товпячихся купами по-підъ вікна! Вінъ би, безъ всякого сомніня, рішивсь на посліднє, коли-бъ бувъ самъ; але теперъ обомъ не такъ скучно и страшно ити темною нічю, та й не хотілось таки показатись передъ иншими лінивимъ або трусливимъ. Скінчивши лайку, обернувся вінъ знову до кума.
„Такъ нема, куме, місяця?“
„Нема.“
„Дивно справді. А дай понюхати табаки! Въ тебе, куме, славна табака! Де ти берешъ іі?“
„Яка зъ біса славна!“ одвічавъ, закриваючи табакерку, нацятковану взорами, кумъ: „стара курка не чихне!“
„Я тямлю,“ продовжавъ все таки Чубъ: „мені покійний шинкарь Зузуля разъ привізъ табаки зъ Ніжина. Ехъ, табака-жъ була!
