ледве що лучше, ніжъ зъ другими. По виході батька свого Оксана довго ще строілася и косорилась передъ невеличкимъ въ оловянихъ рамцяхъ зеркаломъ и не могла налюбуватись собою.
„Що людямъ здумалось розславляти, буцімъ я гарна?“ мовила вона, якби забувшись, для того тільки, щоби объ чімъ-небудъ побалакати зъ собою. „Брешуть люде, я зовсімъ не гарна!“
Але майнувше въ зеркалі свіже, живе, въ дитинячій молодості лице зъ блискучими чорними очима и невиразимо приємною усмішкою, що пропалювала душу, якъ-разъ доказало противне.
„Хиба чорні брови и очи моі,“ продовжала красавиця, не випускаючи зеркала, „такъ гарні, що вже рівнихъ імъ и на світі немає? Що тутъ гарного въ отсімъ задертімъ у-гору носі? и въ щокахъ? и въ губахъ? ніби то гарні моі чорні коси? Ухъ! іхъ можна налякатись вечеромъ: вони, мовъ, довгі гадини, переплелися й обвились навкругъ моєі голови. Я бачу теперъ, що я зовсімъ не гарна!“ и одсуваючи зеркало трохи дальше відъ себе, зкрикнула „Ні, гарна я!
