завбачна краска досади тонко розливалася по обличю; а все теє такъ змішалося и такъ було невиобразимо-гарне, що поцілувати іі зъ-миліонъ разъ — отъ и все, що можна було зробити тоді найлучшого.
„Чого ти прийшовъ сюди?“ такъ зачала говорити Оксана. „Хиба хочеться, щобъ я вигнала тебе за двері лопатою? Ви всі майстри підъізджати до насъ. Якъ-стій пронюхаєте, коли батьківъ нема дома. О, я знаю васъ! Що, скриня моя готова?“
„Буде готова, серденько моє, після святъ буде готова. Коли-бъ ти знала, скільки я возивсь коло неі: дві ночі не виходивъ зъ кузні; за те ні въ самоі попівни не буде такоі скрині. Желізо на окову давъ таке, якого не клавъ и въ сотникову тарадайку, якъ ходивъ на роботу въ Полтаву. А якъ буде помалёвана! Хочъ и всю околицю зходи своіми біленькими ніжками, то не найдешъ такоі! По всёму полю будуть розкидані червоні и сині квіти. Горіти буде, якъ грань. Не сердься-жъ на мене! Позволь хочъ поговорити, хочъ подивитись на тебе!“
