„Хто-жъ тобі боронить, говори и дивись!“
Тутъ сіла вона на лавку, и знову глянула въ зеркало и стала поправляти на голові своі коси. Глянула на шию, на нову сорочку вишивану шовкомъ, и тонке чувство самодовольства виразилося на устахъ, на свіжихъ лицяхъ и одсвітилося въ очахъ.
„Позволь и мені сісти біля тебе,“ сказавъ коваль.
„Сідай,“ промовила Оксана, заховуючи въ устахъ и довольнихъ очахъ те саме чувство.
„Чудна, ненаглядна Оксано, позволь поцілувати тебе!“ промовивъ осмілений коваль и притиснувъ іі до себе зъ заміромъ зловити поцілунокъ.
Але Оксана відхилила своі щоки, що були вже въ незначнімъ віддаленю відъ губъ коваля и відтрутила ёго. „Чого тобі ще хочеться? Ёму, коли мідъ, такъ и ложки треба! Иди геть, у тебе руки острішъ желіза. Та й самъ ти пахнешъ димомъ. Я думаю, ти мене всю обвалявъ саджею.“
