Туть вона піднесла зеркало и-знову зачала передъ нимъ прикраснятися.
„Вона не любить мене!“ думавъ про себе, похиливши голову, коваль. „Ій все играшка; а я стою передъ нею, якъ дурень, и очей не зводжу зъ неі. И все-бъ стоявъ передъ нею, и вікъ би не зводивъ зъ неі очей! Чудна дівка! Чого-бъ я не давъ, щобъ узнати, що въ неі на серці, кого вона любить. Але ні; ій и не въ голові ніхто! Вона любується сама собою; мучить мене бідного; а я за смуткомъ и світа не бачу; а я іі такъ люблю, якъ ні одинъ чоловікъ на світі не любивъ и ніколи любити не буде.“
„Чи правда, що твоя мати відьма?“ промовила Оксана и засміялася, и коваль почуявъ, що и внутръ ёго все засміялося. Сміхъ той неначе разомъ обізвався въ серці и въ тихо-стрепенувшихся жилахъ, и зовсімъ тимъ и досада запала въ ёго душу, що вінъ не у власті поцілувати такъ приємно засміявшеся лице.
„Що мені до матери? ти въ мене мати, и батько, и все що ні єсть дорогого на світі. Коли-бъ мене покликавъ царь и сказавъ:
